Вовки - це Юрієві собаки.
Одного разу ішло два чоловіки. Один каже:
- Ходім де-небудь заночуємо, бо я вовків боюсь. А другий каже:
- Я сам од чотирьох одіб’юсь.
- Ні,- каже перший, - давай заночуємо. Бог його святий зна, що ще буде.
- Буде те, що я знаю.
От той, що не боявся, пішов собі шляхом, а той, котрий боявся, пішов на вогонь, що світився в степу. Приходить до вогню, аж там вовків така сила, а посередині Юрій їсти їм варить.
- Не бійся,- каже, - чоловіче, вони тебе не займуть. Звідки ти?
Він і розказав, як вони йшли вдвох.
Я, - каже, - кажу: буде Бог зна ще що, а він каже: буде те, що я сам знаю.
От Юрій і послав чотирьох вовків. Прибігають вони назад: не взяли. Послав він ще шість - і ті не взяли; послав він дванадцять - так ті вже й розірвали.
Це тому чоловікові так Бог поробив за те, що він казав: "Сам знаю, що буде". А так не годиться казати. Треба казати: "Буде, як Бог дасть".